Не так давно Анна Трінчер презентувала пісню "Подруга моя" - щиру історію про справжню жіночу дружбу, підтримку та любов, яка не потребує гучних слів. Про жінок, які не зникають, коли складно, не ставлять зайвих питань, не засуджують.
РБК-Україна поговорило з Анею про її власний шлях до прийняття жіночої підтримки - через зраду, самотність та нові відкриття. А також про подруг, які стали тилом, і про те, як знову навчитись довіряти жінкам.
– Пам’ятаєш момент, коли вперше відчула: жінка, яка поруч, - не просто друг, а твій тил та прихисток?
– Це сталося тоді, коли я залишилася з усім одна. Після розлучення, окрім роботи й чоловіка, в моєму житті більше нічого не залишалося - і це, я вже зараз розумію, була моя помилка. Коли стало по-справжньому важко, я раптом усвідомила: мені навіть нема з ким поплакати.
Саме в цей період у моєму житті почали з'являтись жінки. Спочатку - обережно, мов цеглинки. Вони вдихали в мене життя. Підставляли плече, коли я була на дні, і святкували мої перемоги, коли я підіймалась. І я навчалась бути поруч з ними так само - чесно, щиро, по-дорослому. Це і є справжня дружба.
Для цього ми, до речі, і створили "Перепрошую". Бо за всім цим гумором та відвертими розмовами стоїть наша справжня підтримка. Жива, щира, перевірена моментами, коли боляче, і моментами, коли щастя не вміщується в грудях.
Нам часто пишуть: "Ви ж, мабуть, не справжні подруги - це просто формат". Але ні. Ми - класний приклад того, що жінки можуть бути одна для одної тилом. Що жіноча дружба існує і що вона лікує.
– Чому, на твою думку, нам простіше дати другий шанс чоловікові, ніж жінці-подрузі?
– Бо в нас із дитинства вкорінене: жінка жінці - конкурентка, суперниця, небезпека. І коли подруга зраджує - це не просто біль, це підтвердження старого шаблону: "Ну от, я ж знала".
Я пережила таке в школі. У мене була найкраща подруга, яку я любила всім серцем. Ми дружили втрьох із хлопцем, з яким я тоді зустрічалась. Після розриву з ним вона перестала зі мною спілкуватися без жодного пояснення. А згодом я дізналася, що вона весь цей час кохала його. Три роки дружби - і в один день вона стала чужою людиною.
Така зрада залишає глибокий шрам. Після цього мені було важко довіряти жінкам. Я ніби постійно шукала в них вади, щоб самоствердитися. Але чоловікам чомусь давала шанс знову і знову. Чому? Бо з чоловіками суспільство нас не вчить змагатися. А от між жінками - все, ніби як за замовчуванням - "битва".
– Що ти зрозуміла про жіночу дружбу зараз?
– Що вона існує, буває чесною, глибокою, ніжною, цілющою. Що інші жінки - це не дзеркала твоїх комплексів, а руки, які можуть тебе тримати.
Я вчуся довіряти. Вчуся бути підтримкою, не тікати у свої комплекси, а ділитися. Не змагатися, а обіймати. Це зовсім інша якість зв’язку: не поверхнева, а справжня. Коли ти можеш бути собою в будь-якому стані - і тебе не оцінюють, а приймають.
– Аню, що б ти сказала тим, хто досі не вірить, що інша жінка може бути сестрою по духу, а не суперницею?
– Не вірте стереотипам, довіряйте своєму досвіду. Знайдіть хоча б одну жінку, якій зможете сказати: "Мені погано. Я розбита". І якщо вона залишиться поруч - це вже не просто подруга. Це ваша внутрішня опора.
Нам довго казали, що ми одна одній загроза. Але правда в тому, що саме інші жінки можуть дати нам сили, коли весь світ руйнується. Ми - не суперниці. Ми - тил одна одній.
Саме про це моя пісня "Подруга моя". Вона для тих, хто колись був поруч зі мною у найтемніші моменти. Для тих, хто тримав за руку, коли я мовчала. Це пісня-нагадування, що жінки можуть бути одна для одної не конкурентками, а любов’ю, підтримкою, світлом. І я дуже хочу, щоб кожна почула її й подумала: "У мене теж є така - моя подруга".
Вас може зацікавити